Таланти

Петриківський розпис, народжений у побуті

Петриківський розпис є воістину народним видом мистецтва. Адже виник він і поширився по всій Україні, перш за все, як стінопис та декор речей хатнього вжитку.

Його історія сягає ще часів Запорізької Січі, коли у 1772 році на Дніпропетровщині було зведено селище Петриківка. Назване воно на честь засновника, останнього кошового отамана, Петра Калнишевського. Не важко здогадатись, що Петриківський розпис дістав назву за місцем своєї появи, своєї, так би мовити, батьківщини – Петриківки.

Мешканці цього селища будували побілені крейдою глиняні домівки. І власноруч розмальовували їх квітковими візерунками, як ззовні, так і всередині. Робили це задля того, щоб прикрасити свою оселю та створити затишну атмосферу в домі. Що ж до колориту декору, то його вибудовували переважно на градаціях трьох кольорів: червоного, жовтого (жовто-зеленого) і синього.

Основоположники традиції розпису не вирізнялися матеріальними статками, тому мали в своєму мистецькому арсеналі підручні засоби. Спочатку використовували крейду, сажу, кольорову глину або саморобні фарби. Останні ж розводили жовтком яйця, молоком чи природним вишневим клеєм. Пензлик робили з болотного оситняку, для деяких деталей та дрібних елементів композиції використовували пензлі з кошачої шерсті. А грона калини малювали просто-таки пальцями.

Характерною ознакою петриківського розпису є використання рослинно-квіткового орнаменту. Який, крім оберегового й декоративного призначення, символізував духовне багатство сільських жителів. А от до мешканців не розписаних хат ставились як до людей темних і морально убогих.

Цікаво, що жінки та дівчата навіть змагалися між собою у кращому оздобленні власних осель. Найвищою похвалою для господині було, коли казали «у неї в хаті, як у церкві». Хазяйновитих і майстерних дівчат, які вміли не тільки готувати, прибирати, шити, вишивати, а й малювати, називали «чепурухами», і їх охоче брали до шлюбу. Власне завдяки таким чепурушкам навички петриківського розпису передавалися із покоління в покоління.

На початку ХІХ ст. петриківський розпис поширився на предмети домашнього побуту, наприклад, посуд, скрині. Також з’явилося поняття «мальовок». Це засновані на настінних орнаментах малюнки на папері, якими прикрашали житло. Потреба в таких хатніх прикрасах спонукала до малювання цілі родини, які пропонували свої роботи на базарі. Оскільки ж Петриківка на той час була великим торгівельним центром, роботи таких майстрів стали популярними і в інших куточках України. Вже до початку ХХ ст. петриківський розпис затвердився як самобутній жанр народного мистецтва.

Проте після злетів йдуть падіння – декоративний розпис занепав під час Першої світової, а потім і громадянської війн. Можливо, він міг би і зовсім зникнути, якби не місцевий вчитель Олександр Статива. Завдяки його старанням у 1936 році було відкрито сільську школу декоративного малювання, де викладала остання петриківська чепурушка Тетяна Пата.

Тетяна Пата

Народилася вона 20 лютого 1884 року в бідній селянській сім’ї Якима Мартиненка, де окрім неї було ще семеро братів і сестер. Маючи хист до малювання, з чотирнадцяти років заробляла на хліб тим, що ходила по хатах квітчати до свят або весіль комини пічок. Своє прізвище Пата Тетяна Якимівна отримала після одруження з теслею Леонтієм Патою. Удвох, крім любовного, вони склали і творчий союз – чоловік майстрував скрині, а дружина їх розмальовувала.

Невдовзі слава першої малювальниці прокотилася по всій окрузі. В 1913 році до Петриківки приїхала петербурзька художниця Є.К.Евенбах, яка, зацікавившись творчістю Тетяни Пати, копіювала її малюнки, запрошувала переїхати до столиці. Проте Тетяна Якимівна не погодилась залишити рідне село.

Майстриня вже в той час намагалася виробити власний стиль: поруч із поєднанням рожевого кольору з ясно-зеленим брала синю й жовту фарби; на зміну окремому мотиву заповнювала квітками велику площу; замість подрібнено-рясного орнаменту, створювала вінки, смуги, килими. Саме в неї з'являються такі принципово нові якості розпису, як асиметричність, дезорнаментальність малюнку.

З ранніх робіт Т.Пати беруть початок такі провідні декоративні елементи і мотиви, як "цибулинка", "кучерявка", "виноград", "калина", "птах на калині". Тетяна Якимівна також вміло застосувала тональну гаму двох-трьох кольорів.

Після смерті чоловіка у 1914 році в мистецтві майстриня знаходила розраду і заробіток, аби прогодувати чотирьох дітей.

Подальшу творчу долю Тетяни Пати визначила зустріч із видатним істориком і етнографом Д.І.Яворницьким. Він перший сприяв громадському визнанню її творів як справжніх цінностей народного мистецтва. У 1925 році вона отримала замовлення від Дніпропетровського історичного музею, який очолював тоді Дмитро Іванович, на виготовлення килиму та двох ескізів розпису коминів.

Малювала Пата переважно квіткові букети, але вони ніколи не повторювали ні попередніх композиційних схем, ні орнаментальних мотивів.

У 1936 році у складі петриківської делегації майстриня приїздила до Києва на Першу республіканську виставку українського народного мистецтва, яка згодом експонувалася у Москві та ще на той час у місті Ленінграді. З кінця 30-х років Тетяна Пата стала постійною учасницею обласних, республіканських, союзних і зарубіжних виставок.

Згодом художниця стала почесним майстром народного мистецтва. Одержала медаль “За трудову відзнаку”, нагороджена орденом Трудового Червоного Прапора. У 1950 році вона стала членом Спілки художників України.

У 1960 році Тетяна Якимівна створила новий художній образ «Зозуля на калині». В останні роки життя художниця зробила серію нових малюнків, що увійшли до альбому «Тетяна Пата» (1973 р.), оформляла книжки та листівки. 7 грудня 1976 року Тетяна Якимівна Пата померла.

Втім, по собі вона лишила не тільки безліч творів народного мистецтва, а й нову плеяду майстрів петриківського розпису. Це учні школи декоративного малювання. Серед них: Марфа Тимченко, Євдокія Клюпа, Галина Прудникова, Іван Завгродній, Марія Шишацька, Василій Соколенко, Федір Панко та інші.

Федір Панко

Федір Савович Панко народився 21 лютого 1924 року в родині селянина. Після закінчення школи навчався у Петриківській школі декоративного малювання.

Десять років (1946-1955 рр.) він був землевпорядником. І тільки з грудня 1955 року Федір Савович почав працювати художником при петриківському Будинку культури. В цей період він малював на папері яєчною темперою декоративні панно. Художник не обмежувався лише традиційними мотивами орнаменту, а й створював нові мотиви рослин – кульбаби, соняшника, кукурудзи.

Федір Савович заснував і очолив першу і єдину в Україні та світі фабрику петриківського розпису «Дружба». З 1958 року він викладав композицію петриківського орнаменту в петриківській філії Дніпропетровської дитячої художньої школи.

Федір Панко також працював в області стінопису, в 1962 році він очолив бригаду петриківських майстрів, які розписали інтер’єри петриківської їдальні, фойє Будинку культури в селі Гарному та прохідну на фабриці “Дружба”.

Творчість художника стала відомою і за межами нашої країни. У 1968-1969 рр. українське товариство дружби і культурного зв’язку із зарубіжними країнами відправило твори майстра для показу в десятки країн світу.

4 листопада 1977 року Указом Президії Верховної Ради УРСР Федору Савовичу присвоєно звання заслуженого майстра народної творчості Української РСР.

8 жовтня 2007 року Федора Панка не стало.

Безсумнівно радує те, що в Петриківці і нині існують заклади навчання декоративного розпису. Покоління художників-майстрів, які зараз живуть і працюють в селищі Петриківка – це Андрій та Марія Пікуші, їхні учениці Олена Зинчук та Наталка Рибалка, Людмила Лук’яненко, Ніна Загребельна та ще багато інших.