Про те, як квітка посміхнулася до морозу
Хто не чув про діда Морозі, який має вуса з інею, а бороду - з льодових бурульок? Влітку на Північному полюсі спить він в крижаному замку цариці Зими, а як осінь настане, ходить по полях, містах і заморожує квіти. Недобрий-злючий той дід Мороз! Йшов він раз удосвіта по міській вулиці та й захотілося йому поглянути на Марусин город. Переступив тин, дивиться, а під стіною синіє квіточка.
- Ти хто така? - розсердився дід Мороз.
- Я осіння Небой-квітка!
- Що за смішне ім'я! - говорить Мороз. - Або ти дійсно нічого не боїшся? Навіть мене, діда Мороза?
- Не боюся нічого, навіть тебе!
- Так я ж тебе насмерть заморожу!
- Заморозити - заморозиш, а повністю убити - не уб'єш, і я серед найлютішої зими до тебе посміхнуся!
- Що? Що? Посміхнешся? Ти ще смієш сміятися з мене ? Дуже розсердився дід Мороз і дув на квіточку таким холодом, що вона не витримала, схилила голівку і опустила пелюстки додолу...
- Ось тобі! - скипів дід Мороз. - Тепер смійся; посміхайся до Морозу, якщо зможеш!
І в гніві дід розпустив по усьому світу такий холод, що на ранок все - гілки дерев, кущів, і трава побіліли, як морозові вуса. А на тому місці, де ще вчора синіла під стіною пізньоосіння квітка, лежала на землі билинка, що пов'янула. Минуло декілька тижнів. З хмар посіяло дрібним снігом. Дід Мороз не байдикував, скрізь ходив і наводив кожного разу більший холод. Одного дня увечері зайшов він в Марусин город. Тут тепер було білим біло, глухо і мертво. Мороз покашляв задоволено. Правда, трохи розсердили його кущики мальв, які спали зимовим сном, укутані в теплі покривала. Зате приємно йому було постояти на тому місці, де останній раз розмовляв з Небой-квіткою. Тут тепер все покривала біла холодна скатерть снігу...
- Ось так, Небой-квітка! - забурмотів дід Мороз. - Від тебе не залишилось і сліду. А ти ж обіцяла посміхнутися мені серед найлютішої зими. Ха-ха! І дід почав дихати холодом - все великим і великим. Його обкутало дике завзяття, йому хотілося перетворити цілий світ на лід твердий і мертвий, як камінь. Він підійшов до вікна Марусиного дома і почав люто дихати на шибки. І скоро шибки стали ховатися за срібно-сірою памороззю. А Мороз не переставав дихати на них своїм льодовим диханням, ніби хотів наповнити холодом весь будинок.
І раптом - затамував подих. Придивився в шибку і остовпів. Чи це дійсно, або це сниться? На шибці з'явилася - квітка. Розпустила пелюстки, дивилася йому просто в очі і посміхалася...
Мороз закипів злістю і дув на неї найлютішим холодом, який міг добути з себе. Але це квітці жодним чином не шкодило, вона ще яскравіше розцвіла на шибці, ще ніжніше посміхнулася до Морозу. Дід пригадав обіцянку Небой-квітки. Гнів розривав його крижане серце, яке, здавалося, розколиться надвоє. Діду раптом стало погано. Він розвернувся і вийшов з городу, а під його крижаними чобітьми так голосно скрипів сніг, ніби то по ньому котилася ціла гора. На другий день Маруся, одягнена в теплий кожушок, вийшла в город. Глянула випадково на вікно і скрикнула:
- Матуся, на нашому вікні крижана квітка! Ой, яка ж хороша, зовсім як справжня!
- Взимку так не раз буває! - відповіла мама.
- Ах, мамуся, така чудова квітка! Я хотіла б, щоб була весна і, щоб в нашому городі квітнули ось такі ж чудові квіти - не з льоду, а живі! Я так сумувала, коли мороз восени заморозив в городі останні наші квіти...
- Потерпи трохи! - сказала мама. - Доки тішся цими льодовими, що квітнуть взимку на шибках! І знай мороз не зможе нічого заморозити насмерть, як би він не намагався. Пройде зима, і з корінців знову проростуть квіти - барвисті, запашні і веселі.
